Інститут Трансформації Суспільства
Інститут
Трансформації
Суспільства
українською english   
ДІЯЛЬНІСТЬ ІТС 
 
 
 
Антон Бутейко,

перший заступник міністра закордонних справ України

Україна - НАТО - Росія і євроатлантична безпека

На цій поважній конференції я виступатиму не як офіційна особа, а як громадянин України, що володіє інформацією на рівні заступника міністра закордонних справ і відповідає в Міністерстві за підготовку України до вступу в Європейський Союз та НАТО.

Дії нашої держави повинні ґрунтуватися на нормах міжнародного права і насамперед виходити з національних інтересів України. З огляду на це варто нагадати, що сьогодні погоджено формулу, згідно з якою на європейському та євроатлантичному просторі кожна держава має право забезпечувати власну безпеку в той спосіб, який вона вважає найкращим, але при цьому не ставлячи під загрозу безпеку інших країн. Це правило сформульоване, зокрема, в рамках Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі й під ним є також "підпис" і згода Російської Федерації. Українська держава визначилась, що вона забезпечуватиме власну безпеку через членство в Європейському Союзі та НАТО. Російська держава, яка є набагато потужнішою за українську, вирішила інакше. Вона не має наміру набувати формальне членство ні в Європейському Союзі, ні в Північноатлантичному альянсі. Отже, кожна країна має право на власне рішення.

Ми розглядаємо рух України до членства в НАТО як найбільш доцільний, що забезпечує найоптимальнішу перспективу національної безпеки та трансформації важливих сфер життя українських громадян.

І тут, на наш погляд, варто поглянути на цілі та принципи діяльності Варшавського договору і НАТО. Північноатлантичний альянс - це об'єднання держав, які сповідують спільні гуманні цінності: демократію, захист прав людини, верховенство права, свободу засобів масової інформації. Український народ на Майдані однозначно висловив своє бажання жити за цими законами сучасної демократії! Країни - члени НАТО демонструють свою готовність захищати зазначені цінності мілітарними засобами, що проявляється в конкретних діях. Коли у свій час угорці взяли курс на самостійну розбудову власної країни, Варшавський договір, за вказівкою Москви, ввів в Угорщину танки. Коли наші друзі в Чехословаччині захотіли відкрити нову епоху, яка називалася Празькою весною, Радянський Союз і Варшавський договір ввели танки на вулиці Праги. Інакше виглядає сучасна ситуація, пов'язана із проведенням операції Альянсу в Іраку. Коли це рішення приймалося, Німеччина та Франція не погодилися на участь у цих діях під парасолькою НАТО. Чи ввели американці свої танки на вулиці Берліна чи Парижа? Ні! Тому що там панує абсолютно інша політична культура.

Дехто може закинути: чекайте, але ж НАТО бомбардувало Сербію! Одразу зазначу, що ми не були згодні з таким підходом і українська дипломатія намагалася зупинити операцію. Міністр закордонних справ і міністр оборони України відвідали Белград напередодні бомбардування. Було це правильно чи неправильно? Наша Верховна Рада відреагувала гостро, але однобоко, оскільки вона впродовж тривалого часу контролювалася лівою частиною політичного істеблішменту - блоком Комуністичної, Селянської і Соціалістичної партій. І проявом цього є факт, що обрання голови ВРУ до 2000 року забезпечувалося саме названим блоком, а націонал-демократи, центристи не зуміли провести свого кандидата на посаду спікера. Відповідно й реакція на дії Альянсу тоді була "лівою" і критичною: Верховна Рада не врахувала того аргументу, що блок НАТО вдався до застосування зброї, аби врятувати десятки тисяч людей, яких знищував режим Милошевича.

Але подивімося на ситуацію з другого боку: якби Україна входила до Альянсу, чи дала б вона згоду на бомбардування Сербії? Ні! Тому що в НАТО такі важливі рішення приймаються консенсусом, і Україна змогла б його заблокувати. Це глобальний філософський підхід, який у нас взагалі не обговорюється.

Стосовно відносин Україна - НАТО, Росія - НАТО офіційна позиція нашої держави полягає в тому, що Україна має проводити, по суті, багатовекторну політику, хоч і багато хто її критикує. Ми не можемо орієнтуватися лише на один вектор, оскільки він занадто великий. Тому рухатися слід декількома векторами, але їх наповнення повинно бути різним. І Верховна Рада України в 1993 р. сформулювала зміст цього наповнення: ми мусимо працювати над тим, щоб вектор європейський і євроатлантичний мав зміст союзницького, а вектор східний, скажімо євразійський, - стратегічного партнерства. Як відомо, Віктор Ющенко ще в перші дні свого президентства заявив, що Росія є нашим вічним стратегічним партнером. І тому слід виходити з того, що не можна протиставляти рух України в НАТО із розвитком наших відносин з Росією.

Водночас, ситуація тут має розглядатися не лише в політико-правовому чи політико-безпековому контексті. Слід відверто визнати той факт, що Російська Федерація співпрацює з НАТО - і ми вітаємо таку взаємодію й радіємо за неї. У цій сфері Росія сьогодні за багатьма параметрами випереджає Україну. При НАТО існує окрема місія Російської Федерації, у якій працює в кілька разів більше працівників, ніж у місії України в Брюсселі. До складу російської місії входять представники "Росвооружения", що забезпечують можливість приїзду численних делегацій від військово-промислового комплексу Росії, які лобіюють просування своєї продукції на ринки країн - членів НАТО. Виникає питання: невже Харків, де виробляється висококласна продукція, в тому числі ОПК, не зацікавлений у такому представництві? Зазнаюся: мені як першому заступнику міністра закордонних справ доводиться докладати багато зусиль для того, щоб переконати деяких наших виробників у доцільності їх участі у виставках військової техніки, які організовуються в рамках НАТО.

Дехто висловлює тезу, що Україна повинна співпрацювати з Альянсом не безпосередньо, а тільки через Москву. Але чому російські підприємства (наприклад Завод імені Міля) можуть активно співробітничати з французькими компаніями, а харківські підприємства ні? Чи не пов'язані такі підходи прагненням позбутися конкурентів? Виникає аналогія з діями радянської влади стосовно Балтійських держав, які після розпаду СРСР, на першому з'їзді Рад, заявили про свій намір розвиватися незалежним шляхом. Відтак, за рішенням Політбюро КПРС, простір Балтійських республік вилучався з єдиного циклу виробництва військової техніки колишнього Радянського Союзу. Мабуть, те саме сталося, коли в Україні 16 липня було прийнято Декларацію про державний суверенітет. Тож постає запитання: а чи не є лінія на ізоляцію нас від Альянсу також своєрідним засобом усунення України як конкурента з потенційного ринку держав НАТО? Варто нагадати, що за отримання контракту на виробництво танків для Пакистану харківський завод конкурував із західними фірмами і російськими підприємствами. Україна виграла у цій боротьбі, і хоч росіяни не дали нам пушки, ми зробили свої і виконали умови контракту. Це пам'ятають серйозні люди у Росії. Тому не потрібно вірити у байки, що ВПК України "ляже", якщо вона ввійде до Альянсу. Навпаки, членство в НАТО дозволить мати, за умови конкурентоспроможності нашої продукції, набагато ширший ринок, ніж сьогодні.

На завершення хотів би наголосити, що українським громадянам потрібно змінювати ставлення до багатьох речей і мислити не категоріями неіснуючої радянської держави, а категоріями незалежної України, і відповідно дбати про її інтереси у ХХІ столітті. Треба пам'ятати, що НАТО сьогодні - це політико-військова організація, яка надає нам значну допомогу. Наприклад, коли в Харкові вийшла з ладу каналізаційна система, першими на допомогу прийшли натовці: Голландія в рамках проекту НАТО поставила потужні насоси, завдяки яким місто змогло повернутися до нормального способу життя. Нині у Харкові реалізується проект "Циклотрон", що співфінансується країнами Альянсу. НАТО створює Трастовий фонд для утилізації і знищення надлишкових боєприпасів та озброєнь, які накопичувалися на нашій території з метою підготовки до можливої Третьої світової війни і становили загрозу життю українських громадян. І для вирішення проблем, що виникли в Новобогданівці, кошти також виділяє НАТО!

Сьогодні сприйняття Північноатлантичного альянсу, яке панувало в радянські часи, повинно відійти в небуття. Найкраща для України перспектива - європейська, що передбачає вступ до ЄС, і євроатлантична - вступ до НАТО. Але щоб успішно реалізувати наші стратегічні наміри, необхідно дуже багато працювати та вчитись, адже ні ЄС, ні НАТО не трансформуватимуть життя українського народу. Це потрібно передусім нам, а не їм. І ми це зробимо!

версія для друку
версія для друку

© Інститут Трансформації Суспільства 2004-2018. При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на сайт "Інституту Трансформації Суспільства" є обов'язковим.
Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
Контактні телефони: (096) 521 0508, (050) 867 5802, (093) 328 6985
  
TyTa